Тарас Шевченко — духовний символ України
Відзначаємо 80-річчя Ліни Костенко
Тарас Шевченко — духовний символ України
» » Ольгерд Іполит Бочковський

Ольгерд Іполит Бочковський

Категорія: Видатні історичні постаті

. Згодом сім'я переїхала до нового місця служби батька до Катеринослава, потім, в 1899 році, до Єлисаветграда, де в 14-річному віці поступив у 4-й клас Єлисаветградського земського реального училища, яке закінчив, практично на відмінно в 1903 році. Це — знаковий для нашого краю навчальний заклад,    учнями якого в різні роки були Олександр Тарковський, брати Тобілевичі, Євген Чикаленко, Євген Маланюк, Юрій Яновський. Хто ж знав, як химерно доля обійдеться з ними — Євген Маланюк буде студентом Бочковського в Українській господарській академії в Подєбрадах, Євген Чикаленко помер майже на руках Ольгерда, Микола Садовський бував у нього в Чехії.

На той момент Ольгерд Бочковський володів французькою, німецькою, чеською, польською мовами (вже наприкінці життя він володів 20 мовами, що дозволило йому безпосередньо досліджувати різні національні рухи). Далі він навчався на економічному відділенні Петербурзької Політехніки та в Петербурзькому Лісному інституті. Однак революційні події 1905 року спричинили його еміграцію в Чехію до Праги. «Європа від молодих років була моєю духовною батьківщиною. Я ніколи не поділяв ні слов’янського, ні революційного месіанізму Росії. З московської в’язниці царату я тікав в Європу, немов додому», — напише Бочковський згодом.

Переламним у його житті став 1908 рік. Бочковський знайомиться з професором Карлового університету Томашом Гариком Масариком. Знайомство між визначним чеським ученим-філософом та студентом із України переросло в багатолітню дружбу і співпрацю. Відтоді «датується ідейний вплив професора Масарика на мене» — напише Бочковський у своїх фрагментарних спогадах. Того ж року в Празі перевидано монографію T. Масарика під назвою «Чеське питання», в якій її автор представив читачу соціологічний аналіз «усіх тих загадок, перед якими опиняється той, хто прагне збагнути сенс чеської історії, хто хоче пізнати, чим ми як народ культурно живемо і чого прагнемо». Книга справила глибоке враження на студента з України. Вона, згадає він пізніше, стала «для мене увертюрою до дослідів питання поневолених народів взагалі, а зокрема — на Сході Європи». А ще 1908 року Бочковський розпочав у Празі свою публіцистичну діяльність статтею «Росія, політичні партії і гуртки», опублікованою в науковому журналі «Slovansky prehled». Через два роки на сторінках цього ж журналу Бочковський опублікує серію статей під назвою «Українське питання» з метою ознайомлення чеської наукової спільноти з українською проблематикою в Російській та Австрійській імперіях. У Відні, в 1916 році з’явилася монографія Бочковського під назвою «Поневолені народи царської імперії. Їх національне відродження та автономічні прямування». Вона так зачепила представників “білої” російської еміграції, що коли Київ окупувала денікінська армія, цю наукову працю публічно спалили як шкідливу для «єдінонєдєлімцев». Напевно, цікаво було б видати її сьогодні — навряд чи вона втратила актуальність.

З багатої наукової спадщини Ольгерда Бочковського в сучасній Україні опубліковано тільки головну роботу — «Вступ до націології» (1998 рік, завдяки зусиллям професора Катерини Шудрі), інші ж залишаються невідомими не лише для широкого читача, а й для науковців. Певною несподіванкою для багатьох стало те, що крім багатьох статей про етнополітику, націологію (він об’єднав численні теорії про нації в єдину науку) Бочковський іще й автор підручника «Основи журналізму».

Дуже активізувалась в цей період публіцистична діяльність О. Бочковського протягом Першої світової війни. Саме тоді він працював спочатку керівником відділу преси, а потім секретарем Української дипломатичної місії у Празі. В цей же час, для налагодження українсько-чеських відносин ним було створено видавництво “Пізнаймо Україну”, що випустило 14 інформаційних книг чеською мовою, які всебічно представляли Україну. Відомо, що він співпрацював з Іваном Огієнком, друкувався у виданнях, редагованих Симоном Петлюрою. Вже після завершення Першої світової війни він видає працю “Національна справа” (1918), яка закладає початок теоретичних розробок націології як науки. За сприятливої політики Чехо-Словацького уряду емігранти змогли зосередити наукові та культурні кола в освітні товариства та навчальні заклади. Так О. Бочковський з 1923 року почав викладати соціологію та націологію в Українському вільному університеті в Празі. Окремою сторінкою в житті Бочковського залишаються роки викладання в Українській господарській академії (УГА) у Подєбрадах, де зібрався тодішній цвіт української наукової еміграції і серед викладачів, і серед студентів. У 1924 році професор права В. Старосольський, який одним із перших у Європі започаткував вивчення націології, запросив його на посаду доцента кафедри соціології та теорії нації УГА. В той час у Чехословаччині осіло більше двадцяти тисяч українців-вигнанців. Як пише у своїй дослідницькій статті «Філософ з Долинської» відомий краєзнавець і літератор Григорій Гусейнов (тритомник «Незаймані сніги»), студент Української господарської академії Євген Маланюк називав навчальний заклад лабораторією, де культивувався тип новітнього українця. Всього в Подєбрадах у ті роки освіту здобули понад п’ятсот молодих українців. Розробляючи курс націології О. Бочковський теоретично обґрунтовує правомірність існування цієї науки та починає розробляти її як нову соціологічну дисципліну.( “Вступ до націології” (Подєбради, 1937; перевидання – Мюнхен, 1991-1992). А коли уряд Чехословаччини припинив фінансувати академію, саме Бочковський очолив Товариство прихильників УГА, щоб забезпечити самофінансування закладу.

Того часу Бочковський стає на позицію формування міжнародної політики на основі «демократичної націократії», якій саме нації належить творити державу. Кожна нація повинна навчитись себе захищати. В 30-ті роки, коли в Україні лютував голод, О. Бочковський очолив «Український голодовий комітет», який намагався довести байдужому світові, що Україна потребує допомоги. Його звернення, як голови українського «Голодового комітету» у Празі до президента сенату Франції Едуарда Ерріо, котрий не визнавав голоду навіть після поїздки до радянської України (тогочасна «політкоректність»!), можна назвати взірцем полум’яної публіцистики. Задля підтримки українського руху О. Бочковський започатковує публічні лекції в емігрантських осередках. Так восени 1937 року Ольгерд Аполлонович відвідав представників української еміграції у Франції. Виступи викликали великий інтерес і відбувалися при численній кількості відвідувачів. 1938 року було заплановано нову поїздку О. Бочковського до Канади та США. Проте на заваді реалізації планів стала хвороба вченого. «Маю складну й модерну недугу крові, що вже півроку мене поїдає та на довший час мабуть викинула з нормальної праці», — саме так описав він лейкемію у листі до свого друга редактора канадської газети «Український Голос» М. Стецишина.

 Перебуваючи на лікуванні у шпиталі та незважаючи на заборону лікарів, Ольгерд Бочковський 1938 року продовжує працювати. У центрі його наукових інтересів — дослідження впливу А. Гітлера і фашизму на світову спільноту та їх ролі у вирішенні українського питання, ідеалізація молоддю нового явища та розвінчання «фашистського дурману». Лікування було експериментальним та деякий час давало позитивні результати. Однак остаточно здолати недугу так і не вдалося. 9 листопада 1939 р. вчений помер у Празі і похований на Ольшанському цвинтарі. Поховання відбулося згідно з останньою волею покійного, яку він висловив у листі до свого друга В. Сапіцького: “Головне моє бажання, щоб мене ховали без жадної “помпи”: промов, квітів і т.д. Все має бути як найпростіше: жодних некрологів і в оповістці вже про те, що я еміґрував на той світ мусить бути зазначено, що замість квітів і т.д. хай гроші дають на ТПУГА. Але головна річ: я хочу, щоб замість служби і т.д. мені заграли у Крематорії пролоґ до моєї улюбленої “Стабат Матер Дольоза” Дворжака…»

Взагалі його творча спадщина може бути цікава не лише як суто науковий доробок, а ще й як практичний порадник, адже основним суб’єктивним чинником у поступі націй він вважав національну свідомість і національну волю. «Нема народів ні великих, ні малих, є лише народи, кожен з яких має право на незалежне існування. …Нація — це воля бути нацією», — писав О. Бочковський. “Трибун поневолених народів” – так називали Ольгерда Бочковського в емігрантських колах, присвятив життя ідеї втілення права кожного народу на свою національну і державну самобутність.

3 вересня 2010 р. у м. Долинська Кіровоградської області, на малій батьківщині Ольгерда Іполита Бочковського, було урочисто відкрито меморіальну дошку-барельєф на честь 125-річчя із дня народження. Дошку встановлено на будівлі музею історії Долинського району. Ініціатива та організація увічнення пам’яті вченого належить завідуючому фондами музею В.Г. Маруценко, якого підтримала місцева громада та допомогла зібрати кошти. Автор дошки – відомий Кіровоградський скульптор В.В. Френчко.

 

 

 

Література про нього:

 

Віднянський С.В.  Бочковський Ольгерд Іпполіт/ С.В.Віднянський//Енциклопедія історії України.-К., 2003.-Т.1.-С.360

 

Потульницький В.А.  Бочковський Ольгерд-Іполит/В.А.Потульницький// Енциклопедія сучасної України .-К., 2004.-Т.3.-С.405

скачать dle 10.3фильмы бесплатно

Архів новин

Июнь 2019 (9)
Май 2019 (13)
Апрель 2019 (8)
Март 2019 (9)
Февраль 2019 (14)
Январь 2019 (11)

^