Тарас Шевченко — духовний символ України
Відзначаємо 80-річчя Ліни Костенко
Тарас Шевченко — духовний символ України
» » Стебницький Петро Януарович

Стебницький Петро Януарович

Категорія: Серія "Наші славні земляки" / Українська революція 1917-1921 роки

Учнівські та студентські роки П.Стебницького збіглися з початком бурхливих соціальних зрушень. У Києві діяли численні революційні гуртки, але причетність П.Стебницького до цих рухів хіба що гіпотетична. Здається, нелегальні гуртування , революційні виступи, листівки, відозви – пройшли десь осторонь, його не торкнулися. Принаймні серед активістів студентського руху, у тому числі й університетського заколоту 1884 року, його ми не бачимо.
Завершивши освіту, П.Стебницький їде до Петербурга, де йому судилося жити й працювати більше тридцяти років. Це був шлях, вторований багатьма його попередниками, які вбачали в урядовій службі забезпечити прожиток. Вимоги до претендентів на посади були специфічні. Відсутність титулів і зв’язків компенсували, і то не завжди, лише особливі здібності людини.
Майже три роки Петро Стебницький заробляв на прожиття приватними лекціями, і лише в березні 1989-го йому пощастило влаштуватися на скромну посаду в Головне управління пошт і телеграфів.
З перших років перебування на посаді на сторінках «Почтово-телеграфного журнала» з’являються переклади Стебницього з телеграфної справи, а дещо пізніше, в інших періодичних виданнях, оригінальні праці з економіки, такі як «Промышленность и торговля в Херсонской губернии» та інші. Згодом друкуються і численні публіцистичні та художні твори.
У бібліографічному списку, складеному вже після смерті П.Стебницького, налічується 168 нарисів, оповідань, статей. Вони друкувалися не лише в періодиці, а й альманахах, збірниках, виходили окремими книжками. Найбільш відомі такі нариси, як «Малороси в Петербурзі», «Перспективи російсько-українських відносин», «Крайова автономія України», «Кобзар під спудом», спогади про відомих українських діячів О.Русова, Ф.Вовка та інших. Оповідання Стебницького друкувалися в кращих тогочасних збірниках: «Марійка» - в літературному збірнику «На
спомин О.Конинського» (К.,1903), «Не по-людськи» - в збірнику «На вічну пам’ять Котляревському» (К.,1904) тощо. П.Стебницький перекладав з Горація, Байрона, Ромена, Лермонтова.
Коли 1901 року в Петербурзі сталася розправа над студентами за участь у демонстраціях, П.Стебницький приєднав і свій підпис до письменницького протесту. Для державного службовця, яким був Стебницький, це було значною провиною. Лише заступництво С.Ю.Вітте,який знав і цінував П.Стебницького, врятувало від вислання. П.Стебницький залишився на тій же посаді, але вже за вільним наймом.
У 1904 році П.Стебницький знову повернувся до телеграфного агентства, на посаду керівника комерційного відділу. На цій посаді він перебував аж до 31 серпня 1917 року.
У 1905 році П.Стебницький став одним з найактивніших членів Товариства Українських Поступовців (ТУП) і очолив його петербурзький осередок. Після революції він член Української партії соціалістів-федералістів, яка, попри всі пізніші ярлики, об’єднувала на той час найвизначніші інтелектуальні сили.
Серед друзів і колег П.Стебницького у різні часи ми бачимо видатних діячів української культури:О.Конинського, С.Єфремова, О.Русова, О.Лотоцького, М.Славинського, Ф.Вовка і багатьох інших.
В умовах національних утисків та переслідувань, жорстокої цензури П.Стебницький став одним з засновників петербурзького «Благотворительного общества для издания дешевых и общеполезных книг», яким було покладено початок виданню та популяризації української книги не лише серед українських кіл у Петербурзі, але й в Україні. Товариство лише за перші десять років існування (1898-1908_ видало більш як п’ятдесят назв українських книжок різної тематики, таких як «Маленький Кобзар» Т.Шевченка, «Як жив український народ» Б.Грінченка та інші. Видавництво проіснувало до 1920 року, спочатку в Петербурзі, а з 1918 року в Києві. П.Стебницький не тільки очолював його, але й збирав кошти (і давав власні) на утримання, займався редагуванням і розповсюдженням книжок, не цурався і чорнової роботи.
Громадська діяльність П.Стебницького не обмежувалася роботою у просвітницькому видавництві та керівництві Петербурзькою Громадою, він став також одним із засновників (у 1898 році) і постійним членом «Общества им. Т.Г.Шевченко для вспомоществования нуждающимся уроженцам Южной России, учащимся в высших учебных заведениях С.-Петербурга». Товариство це не тільки з успіхом виконувало своє безпосереднє завдання, але й займалося просвітницькою та видавничою діяльністю. У його доробку – перше повне видання «Кобзаря», два томи історичних досліджень Ол.Єфименко «Южная Русь», альбом з малюнками Т.Г.Шевченка. Про наслідки,які мала ця видавнича діяльність особисто для Стебницького, згадував Ол.Лотоцький. «За повне видання «Кобзаря» Шевченкового комітет в справах друку притягає до відповідальності видавничий комітет, і Перові Я., разом з іншими, загрожує подорож туди, де козам роги правлять».
П.Стебницький співпрацює з Російською Академією наук, готуючи виступ за скасування обмежень українського друкованого слова; є одним з редакторів запроектованого і розпочатого друком енциклопедичного видання «Украинский народ в его прошлом и настоящем», спільно з Ол.Лотоцьким та Ф.Вовком редагує переклад на українську мову Євангелія. Активну роботу проводить, збираючи кошти на започаткування і видання журналу «Украинская жизнь». Він був співробітником цього журналу впродовж шести років його існування. Навіть під час війни, в час тотальної заборони всього українського, продовжував друкуватися в журналі – в ч.10 за 1915 рік побачила світ його стаття «Пам’яти Русова».
Цікаві спогади залишив Сергій Єфремов, який знав П.Стебницького ще з 1896 року. Він писав: «Стриманість і культура просвічували в кожному її (душі) поруху… Це життя було одним суцільним подвигом неустанної праці. До Петра Януаровича, як до фокуса, сходилися нитки і спружини українських заходів у Петербурзі… Коли треба зробити якусь відповідальну роботу, вибір завжди якось спинявся на йому…
Клопіт з цензурою, видавничі плани й заповзяття, політичні заходи й зносини, літературні доручення – все це скоро досягало Петербурга, - а досягало за тих часів воно таки здебільшого – переходило на руки Петра Януаровича. Разом з Ол.Лотоцьким це були сущі екзекутори того, що диктувала за тих часів Україна, але виконати можна було в Петербурзі…»
Найкраще і найдотепніше про це сказав сам Стебницький у вірші, датованому серпнем 1915 року.
Зажурилась Україна, - тяжко в світі жити…
Треба їхати до столиці милости просити.
Край великий, - міліонів, певне з тридцять буде,-
А не можуть рідній мові прав здобути люде.
Всі часописи замовкли, горе і з книжками:
розвернулася цензура, - ляскає зубами…

Хто ж поїде до столиці, до царського трону?
Треба ж тридцять міліонів взяти в оборону!..
Зібралися громадяне, довго міркували,
Всі по пальцям міліони, мабуть, перебрали:
Той слабує, той не хоче, цей не має змоги.
Цього жінка не пускає, той не зна дороги…
Врешті якось ублагали: двоє виїжджають,
А в дорозі – Бог поможе – третього спіймають.
--------------------------------------------------------------------------
Повернулись депутати до рідної хати:
«Бодай тобі, Петрограде, добра не видати!..»

Та чи не найкраще сказав про Стебницького Ол.Лотоцький у своїх «Сторінках минулого»: «Стебницький був чистим лицарем громадської праці – безперестанної, упертої, незломної. Історія українського громадського руху в столиці б. Росії тісно зв’язана з іменем Петра Януаровича. Він був тут організатором нелегальної громади «ТУП-а», і ся громада була осередком, звідки виходила й розвивалася українська робота через тодішні легальні організації в Петербурзі – через видавниче товариство, що визначилося широкою, на тодішні обставини, продукцією популярно-наукових книжок, через товариство ім. Шевченка – для допомоги шкільній молоді, через український клуб. Без активної участі П.Я. не обходилася ні одна громадська та літературна справа в Петербурзі. Він працював у організації видавництва «Український вопрос» (вийшло три видання за 1915-1917 рр.), бере живу участь у періодичних виданнях, що зв’язані були з існуванням українських фракцій в перших двох державних думах, в «Украинском вестнике» та особливо в українській газеті «Рідна справа – Думські вісті», що у свій час одіграла велику ролю в розвитку свідомості українських народних мас, (тут друкувалися талановито написані, влучні його фельєтони «Під стелями Думи», - вони вийшли після двома окремими виданнями)».
Початок світової війни ускладнив і без того жорстко регламентовану діяльність українських громадських інституцій у Петербурзі. Утиски, переслідування, закриття періодичних видань, заборона гуртків і об’єднань, арешти і депортація галичан – атмосфера, у якій доводилося працювати українській громадськості. Додамо до цього таємний нагляд поліційних установ. Це обумовило ріст нелегальних організацій. У згаданій вже «Записці» департаменту поліції прізвище П.Я.Стебницького, як особи, пов’язаної з українським підпіллям, відсутнє, але численні спогади сучасників свідчать, що його роль в тогочасному українському русі була найактивнішою. Він пише розділи для збірників «Украинский вопрос» та книжки «Галичина, Буковина, Угорская Русь» і бере участь у їх виданні. Пізніше разом з Ол.Лотоцьким працює в Українському громадському національному комітеті, надає допомогу і притулок земляцьким делегаціям.
Як напередодні, так і під час війни в публікаціях П.Стебницький висловлює свою позицію з національного питання. Ці публікації не обмежуються суто українськими справами, вони мають широку географію. В 1913 році, коментуючи дозвіл правити в молдавських храмах рідною мовою, у нарисі «Перед світом» він не без сарказму зазначив: «Тепер молдавани мають змогу славити Бога рідною мовою… Може, воно й ненадовго, а все ж поки істинно-руським депутатам з Бесарабії доведеться в душі або обвинувачувати синод в молдавськім сепаратизмі, або признавати вагу рідної мови в справах просвіти…».
Публіцистичні виступи Петра Стебницького, гострі та злободенні, були суттєвим внеском у боротьбу свідомого громадянства на захист прав і свобод української нації.
Лютнева революція поставила перед українським рухом нові завдання. Ол.Лотоцький згадував: «19 березня в моному помешканні відбулися численні збори, на яких з’ясував сучасне українське положення взагалі та в Петрограді, зокрема дав звіт про все, що було до того часу в українській справі зроблено, та висловив думку про конечність існування в Петрограді сталої об’єднаної громадської організації з виконавчим органом. Збори прийняли мою думку і постановили заснувати Українську Національну Раду. В склад її увійшло 5 членів першої делегації до Тимчасового Уряду та представники організацій.
На сих перших установчих зборах своїх Українська Національна Рада обрала виконавчий комітет такого складу: О.І.Лотоцький (голова), М.А.Корчинський (товариш голови), П.Я.Стебницький (секретар), Г.К.Голскевич (скарбник), М.А.Славницький; на кандидатів до комітету обрано Ф.П.Слюсаренка та П.І.Зайцева».
Обрання П.Стебницького секретарем комітету свідчить і про те, якої ваги набула його попередня діяльність в українській справі, про його неабиякий авторитет серед українства. Під проводом комітету, як одна з перших акцій, 12 березня 1917 року у Петрограді відбулася українська маніфестація. У Казанському соборі справили панахиду по Т.Г.Шевченку.
Не сприйняв Петро Стебницький ні Жовтневої революції, а ні нової влади з її класовою ідеологією, жорстокістю та цинізмом. Руйнівна сила нового ладу була домінантною, переважаючою. Чого варта доля окремої людини поряд з прагненням стерти з лиця землі цілі класи, тобто мільйони людей.
Він від’їздить до Києва. Важкий, довгий та небезпечний був той шлях. Дорожні враження лягли в основу цікавих публіцистичних нарисів, у яких може вперше він відчув усю жахливість людських зрушень. Спостерігаючи навколо себе жорстоку людську круговерть, «солдатів революції», що прямували на Україну, щоб визволяти її від самої себе, він спромігся зазирнути не лише у вічі, а й душі «визволителів» і жахнувся: «Ті самі гострі, лихі очі, та сама сліпа невдержана сила, та сама людська стихія. Щось елементарне, первісне, що колись давно вже було пережито людством. Це навіть не орди, що йшли тисячу літ тому з сходу на захід; то були більш організовані і не такі дикі маси. Ще либонь далі в віках треба шукати аналогії, коли людство було розпорошено, ще без жодного громадського ладу, переливалось сліпою стихією з місця на місце, як овеча отара під чиєюсь пугою, або як сарана, що суне за вітром хмарою і все по дорозі обертає в голу і дику пустиню. Так …це навіть не вівці. Це – сарана.»
Але цей, перший приїзд П.Стебницького до Києва був тимчасовий. Скоро він знову повертається до Петербурга. Про причини, що спонукали до цього, Ол.Лотоцький згадував: «Коли мені довелося виїхати з Петербурга в травні 1917 о,. на П.Я. спадає головування в Українській Національній Раді та увесь тягар переговорів у справі Генерального Секретаріату. З утворенням Секретаріату П.Я. стає Комісаром України при російському правительстві… Залишається він на чолі Національної Ради і по большевицькій революції. В справах тої установи, що перебрала на себе опіку українськими громадянами під більшовицькою владою, приїздить він до Києва, але почувши , що його заступникові, в Петербурзі, М.А.Славинському загрожує поважна небезпека, поспішно повертає назад та пересиджує тут, аж поки справи не було зліквідовано остаточно.
Тоді переїздить до Києва і приймає тут живу участь в політичній роботі в першу чергу в партії С.-Ф.».
Петро Стебницький остаточно переїхав до Києва у червні 1918 року. Про свою подальшу діяльність він писав у автобіографі6 «З 16 липня того ж року був призначений сенатором адміністраційного Генерального суду Державного Сенату. З 9 серпня по 7 жовтня був заступником Голови Української Мирової Делегації в справі мирових переговорів з Росією. З 24 жовтня по 14 листопада 1920 року був призначений Найвищим суддею УНР і виконував ці обов’язки до скасування Найвищого Суду світською владою в лютім того ж року.
З осени 1918 р. виконує Голови товариства «Просвіта» у Києві».
За цим сухим, офіційним переліком посад стоїть не лише доля Стебницького як урядовця, а й важкі змагання за українську державність, великі людські надії, радість здобутків та гіркота поразок, низка особистих випробувань – від голоду та побутової невлаштованості до немічної старості і хвороби, що захопила зненацька.
24 жовтня 1918 року Стебницький став міністром освіти при гетьманському уряді П.Скоропадського. Він був четвертим міністром освіти в історії української держави, заступивши на посаді відомого історика М.Василенка. Слід зауважити, що це був не дуже зручний міністр в апараті П.Скоропадського. Його переконання та спосіб дій часом різко розходилися з офіційною лінією уряду. Він не поділяв великодержавних симпатій П.Скоропадського та його найближчого оточення, підтримував розвиток національної української освіти та культури всупереч москвофільським тенденціям, що були панівними, незважаючи на зміни в бік українізації, що сталися 19 жовтня 1918 року, коли кабінет П.Скоропадського дещо оновився.
Недовгий час перебування П.Стебницького на міністерській посаді знаменувався визначною подією – відкриттям Української Академії Наук. На указі від 14 листопада є його П.Стебницького, підпис. Він завершив цим змагання відомих українських науковців В.Вернадського, С.Єфремова, А.Кримського та інших вчених за власну національну Академію наук.
Незважаючи на складність часу, зайнятість та підупале здоров’я, П.Стебницький багато й плідно працює в літературі. Він друкує численні нариси в «Літературно-науковому віснику», «Нашому минулому», в «Книгарі». Крім популярної брошури «Україна та українці», перекладеної на європейські мови, П.Стебницький видає збірку нарисів «Між двох революцій» та ін.
Під час захоплення Києва Добрармією Петро Стебницький категорично відмовився співпрацювати з денікінською адміністрацією, гостро критикував її заходи та створений нею режим.
П.Стебницький був заарештований київською ЧК навесні 1919 року. Під арештом перебував короткий час і лише випадково не був страчений.
Слід відзначити, що життя навіть «у борг для Стебницького сповненим змісту – він працює у київському видавництві «Час», є членом комітету Української національної бібліотеки, а згодом завідує тут відділом «Ukrainika», працює в УАН редактором Комісії для укладання «Біографічного словника діячів України», а з 1920 року очолює комісію по створенню Українського Енциклопедичного словника.
Через перенесені хвороби, важкі умови життя, нестачу харчів здоров’я П.Я.Стебницького було сильно підірване. Останні місяці життя його пройшли на лікарняному ліжку у 14 військовому шпиталі на Печерську, а згодом вдома, в кімнаті по вул. Володимирській,37. Тут він і помер від голоду 14 березня 1923 року. Ховали його 16 березня у родинному склепі на Щекавицькому кладовищі. Відспівували покійного у Всехвятській церкві.
Невдовзі, на початку 30-х років, церкву було розібрано на цеглу, а кладовище зруйновано. На свіжих ще могилах збиралися закласти «парк культури та відпочинку», але, видно, потреби в тому не було. Місце те довго поростало бур’янами, в часи війни на Щекавиці відновили було поховання, а після звільнення Києва знову вийшла заборона…
Втрачена церква, втрачена могила, та хіба одна? Скільки всього втрачено? Зрештою наша історія - то здебільшого історія втрат, ніж здобутків. Найстрашніша з них – втрата пам’яті. Здобували, наче й не було… Послухаймо ж ще Петра Януаровича Стебницького: « Не все ще добре в нашій хаті… Ще багато в ній сміття і бруду від господарювання чужинців, ще гукають по закутках і коморах нахабні голоси непроханих гостей, ще й своїх людей чимало, засліплених чужою ласкою або власною вигодою, і байдуже їм про долю рідного краю».

Статті присвячені життю та діяльності П.Я.Стебницького:
Болабольченко А. Петро Стебницький/Анатолій Болабольченко//Київ. старовина.-2005.-№3.-С.144-159.-(Історичні постаті)

Верстюк В., Осташко Т. Стебницький Петро Януарійович (1862-1923)/ /В.Верстюк, Т.Осташко//Діячі Української Центральної Ради: біобібліографічний довідник/В.Верстюк, Т.Осташко.-Київ,1998.-С.164-165.

Піскун В. «Нашого насіння ніхто не викоренить»/Валентина Піскун//Культура і життя.-2012.-21 груд.-С.5.

Стебницький Петро Януарійович (1862-1923)- громад., політ. і державний діяч, учений, письменник, публіцист, видавець//Енциклопедія історії України. Т.9.-К.,2012.-С.844.


скачать dle 10.3фильмы бесплатно

Архів новин

Ноябрь 2018 (2)
Октябрь 2018 (6)
Сентябрь 2018 (3)
Август 2018 (2)
Июль 2018 (4)
Июнь 2018 (8)

^