Тарас Шевченко — духовний символ України
Відзначаємо 80-річчя Ліни Костенко
Тарас Шевченко — духовний символ України
» » Краєзнавчий проект "Молоді імена Київщини"

Краєзнавчий проект "Молоді імена Київщини"

Категорія: Краєзнавчий проект "Молоді імена Київщини&quo

РУСЕВИЧ ІРА
На глибині озера. 1
Небо обійняли темні хмари. Люди здавалися спустошеними, а іноді навіть зовсім порожніми. Вони йшли по вулиці, дивлячись уперед і з кожною секундою прискорюючи крок, але мені здалося, що в цей час їхні очі були заплющені. Це небо і сліпі люди під ним були схожі на велике полотно, сіре і майже безлике. Байдужими очима я дивилася на нього через вікно класного приміщення, де кожну мить народжувалися страшні чудовиська, які, на щастя, лишалися тільки математичними формулами, виведеними на дошці білою крейдою. Сильна рука, що дарувала їм життя, продовжувала впевнено рухатись, лише інколи зупиняючись. Довге волосся вільно спадало донизу, на цю спину, до якої зараз був прикутий мій погляд. Навіть якщо я не бачила її обличчя, я знала, що тоді, в той момент, воно не посміхалось, а ці очі не були налякані. Ця безмовна постать була овіяна лише спокоєм і рішучістю, які я завжди відчувала поряд із нею. Ця дівчина завжди знала, чого хоче і що їй треба для цього зробити. Вона дивилася лише на те, що могла побачити і не звертала уваги на усі інші речі, які вважала непотрібними. Можливо, вона не знала, що вони існують, а ,можливо, дійсно просто не хотіла бачити. У її голові не літали зграї дивних, нікчемних, а іноді навіть страшних думок, що могли б поставити під сумніви кожен її день. Я завжди трохи заздрила цьому рішучому погляду, який не помічав нічого, окрім своєї мети, заздрила цим великим долоням, які хапали тільки те, що їм було потрібно. Моє постійно розмите зображення реальності заздрило цій абсолютно ясній картинці, що не щезала перед її очима ні на мить.
Мої думки продовжували кружляти навколо цієї безмовної постаті, коли я відчула, як трохи несміливі пальці легенько торкнулися мого волосся, а потім почали бігати по моїй спині, виводячи на ній різноманітні лінії, які повинні були стати буквами у моїй уяві. Я добре знала дотики цих пальців, і мені подобалась наша маленька гра. Такі хвилини були сповнені приємним теплом, що, хоча ненадовго, але зігрівало душу і приносило той безтурботний спокій, який інколи так відчайдушно шукали думки. Куточки моїх губ мимоволі почали підійматися вверх, і в цей момент я відчула, що мені хочеться побачити ту емоцію, що зараз грала на обличчі позаду мене. Я повернула голову, і мій погляд зустрівся з глибокими карими очима, які наповнювала ледь вловима печаль. Вона збільшувалась і вже за мить літала в повітрі навколо нас. Наші тіла приймали це безмовне почуття, і воно поволі почало перетворюватись на невідємну частинку наших душ. Власниця цих карих очей опустила голову, немов щось тягнуло її донизу, не даючи можливості звільнитися. Так вже декілька хвилин, не дивлячись одна на одну, ми просто мовчали, схиливши голови. Наше волосся, тривожні погляди, її трохи тремтячі сухі губи, що постійно страждали від невблаганних страхів і нервів, мої пальці, які не знаходили собі місця, ніби намагаючись знайти те, що вже тривалий час не могла знайти моя душа, — усе це обіймала та безмовна печаль, котра, здавалось, лишиться в повітрі назавжди. Але раптом мій погляд вхопився за довге волосся дівчини, чиї великі долоні ще були в крейді, а очі лишались чистими та ясними, як завжди. Вона сіла на своє місце, за парту позаду мене поряд із досі опущеною головою, яка, щойно відчувши присутність яскравої посмішки поряд, одразу піднялась і ніби забула, про що думала лише секунду тому. Їхні очі зустрілись і почали захоплено вдивлятися в обличчя одна одної, ніби досліджуючи кожен сантиметр чогось такого бажаного і знайомого. Тепер вони обидві посміхались, розмовляючи про те, чого я не могла торкатись. Їхні думки, переплітаючись, створювали єдину картину, яка перетворювалась у численні речення, що зявлялися на цих усміхнених устах. Я дивилася на них і відчувала, як зникала в повітрі та безмовна печаль, звільняючи місце для радощів і приємного тепла. Я відчувала, як це невблаганне почуття повністю переходило до мене, поступово обіймаючи усі думки своїм холодним подихом.
Усе довкола повільно змінювало свої форми, позбавляючись від сірих і чорних кольорів, які продовжували накопичуватися в моєму тілі. Моє горло стиснулось, і усі слова застрягли в ньому, роздираючи зсередини. Повітря навколо претворилося на тверду кригу, що застигла перед очима, затуманюючи погляд.
Вони продовжували захоплено про щось розмовляти, сидячи поряд і дивлячись одна на одну. Стільки відмінностей було в їхніх поглядах, і в той самий час стільки щирості жило в них. Це довге волосся і долоні з витонченими пальцями; ці великі карі очі, глибина яких була вражаючою - усе це огортало тепло, що гріло, їх, заповнюючи зсередини.
На секунду мені здалося, що голлоси поряд звернулися до мене, але я майже нічого не почула. Губи поволі почали розтягуватися в посмішці, що ледве трималась на обличчі. Їхні очі посміхнулися у відповідь, нічого не запідозривши.
Так вони продовжували іноді кидати погляди в мою сторону, а мені починало здаватись, що фальшива посмішка вже застигла на моєму обличчі.

2
Секунди повільно перетікали у хвилини, а вирази обличчя однокласників, що сиділи за своїми партами і тихо першіптувались, розпливались у веселій усмішці, яку іноді змінював нескінченний відчай. Через деякий час, якщо подивитися в очі будь-якому з учнів, можна було побачити там мільйони спалахнувших зірок від думки про те, що лишилось всього декілька хвилин до кінця уроку, і вони, витримав усі "страждання" чергового навчального дня, нарешті зможуть піти додому. Незабаром пролунавший дзвінок був підхоплений полегшеними видохами, шумом, який заполонив усе приміщення і численними блукаючимим руками, що заходилися збирати речі. Вчитель, чия рука тільки що виводила на дошці математичне рівняння, здається, теж зітхнула з полегшенням, кинула у пустоту непримітне прощання і за мить вже сховалась за дверима.
Складаючи свої зошити і підручники в сумку, я побачила перед собою двох своїх подруг, які, як мені здалося, лише секунду тому сиділи позаду мене і розмовляли. Вони були вже готові залишити класне приміщення і дивилися на мене очима, повними засудження, чекаючи, поки я остаточно закінчу збиратись. Ці очі кожен день чекали мене, пропаляючи засуджуючим поглядом, але все одно чекали. Я ніколи не казала їм цього, але я була вдячна за це, завжди була вдячна...
Ми йшли шкільним коридором, прямуючи до виходу. Навколо нас кружляло багато людей. Немов метелики, вони махали своїми крилами, деякі здіймаючись вверх, а інші - не маючи можливості піднятись. У той момент мені здалось, що підлога, стіни, вікна, стеля - усе це перетворилось на квітучий сад, наповнений звуками колибань повітря від численних помахів крил. Прекрасні живі квіти перепліталися із засохлими лозами, що немов звивались у танці брехні та лицемірства. Усе це зливалося в єдине нескінченне павутиння, що охоплювало весь сад, тримаючи одних метеликів у вічному полоні, в той час як інші вільно пурхали у небі. Але посеред цього саду, окрім метеликів, був ще дехто зовсім інший. Він був маленьким, майже непомітним, але випромінював яскраве лагідне світло, що відзеркалювалось у блакитному небі, даруючи спокій і тепло. Маленький ліхтарик, що освітлював нічний сад, був схожий на зірку, яка була дуже далеко, і водночас неймовірно близько. Здавалось, якщо простягнути руку, можна було відчути це саме тепло, що іскриться у твоїй долоні, немов розливаючись у душі пухнастими чарівними хмарами. Але мої пальці ніколи не могли торкнутися цього світла, лише очі завжди бачили його, ховаючи десь в затишному місці. І зараз, ідучи коридорами школи, я знов відчула, як це м'яке тепло повільно спадає на мою голову, освітлюючи волосся. Із кожним кроком воно ставало все яскравішим і за декілька секунд вже обіймало мене, великі долоні із довгими пальцями та карі очі, подібні до нескінченної безодні.
Вона стояла неподалік від нас, розмовляючи з двома іншими вчителями. У її руках, як завжди, було декілька підручників і зошитів. Коротке чорне волосся ловило відблиск сонця, що пробивалося через вікно. На її обличчі знову сяяла та безтурботна привітна посмішка, яка завжди дарувала мені надію. "Людина-світлячок" - ось ким вона була для мене. Ці сині очі, що дивилися так проникливо, ніби заглядаючи у саму глиб твоєї душі, зриваючи усі маски, за якими ти хотів сховатись. Ці маленькі працьовиті руки, які ніколи не просили про допомогу, розраховуючи лише на себе. Ця чарівна посмішка, що пережила так багато болю, страхів і, можливо, безсонних ночей, але все одно не щезла, не зламалась, не змирилась. Та сама прекрасна посмішка, що лишилась сильною, недивлячись ні на що. Вона не знає цього і, можливо, ніколи не дізнається, але для мене її чорне волосся, сині очі та завжди усміхнене обличчя стали прозорою парасолькою, завдяки якій я не відчувала крапель дощу на своїй шкірі, а лише дивилася, як вони стікали вниз; стали світлячком, що ніколи не згасав і освітлював темряву навколо. І хоча я не могла торкнутися цього світла, мої очі все одно завжди бачили його, зберігаючи у серці.
Наш класний керівник побачила нас, і її губи знову розтягнулись у привітній посмішці. Ми посміхнулися у відповідь і, продовживши іти, вже за декілька кроків були за межами школи. У той момент мені здалось, що якусь маленьку частинку себе я залишила десь там, позаду. Неприємне відчуття заполонило мене ізсередини, але я спробувала не звертати на нього уваги і не повернула голову.

3
Ми йшли по майже безлюдній вулиці, іноді вдивляючись у високе сіре небо, що здавалось дуже сумним і зовсім самотнім. Тоді тиша була нашим спільним співрозмовником, який супроводжував нас усю дорогу. Кожен знаходився у своєму власному світі, що неможливо було побачити. Ми думали, думали про що завгодно, але не говорили. Думки літали, кидаючись із сторони в сторону, а в деякі моменти, здавалось, їх навіть можна було почути.
Через декілька хвилин і десятки кроків, кожен із яких відлунював ехом у нашій свідомості, ми розійшлись у різні сторони, натягнувши посмішки на обличчя і залишивши за собою неголосні слова прощання. Я продовжила дивитись на небо, а воно - на мене. Тепер я чула лише свої кроки, лише свої думки і відчувала лише свій власний світ, і мені здалося, що поряд зі мною нікого не було ні хвилину тому, ні п'ять і навіть не півгодини. Я зливалась із сірістю цієї вулиці, що вже давно втратила усі яскраві барви. Моє волосся перепліталося з безмовним вітром, закриваючи мої очі, які і без того майже нічого не бачили. Мої руки немов розсипалися, перетворюючись на пісок, що падав на землю і одразу розчинявся, розчинявся, як усе моє тіло, піддаючись холодній воді, в якій я тонула, з кожним днем занурюючись все глибше.
Але раптом переді мною постала ціла палітра фарб, можливо, темних, можливо, неприємних і таких знайомих, але вже давно недосяжних. Дівчина із коротким волоссям пройшла повз мене, не сказавши жодного слова, хоча, здається, ще вчора ми могли подарувати одна одній мільйони слів. Зараз я лише дивилась на її спину, яка віддалялась разом з наступним кроком. Я знала, що на наших обличчях більше ніколи не розквітне щира посмішка, якщо наші погляди випадково зустрінуться, знала, що ми більше ніколи не будемо йти поряд, безтурботно розмовляючи про всілякі дрібниці. Ми не будемо довго прощатись і не будемо чекати нової зустрічі. Нас більше не буде. Іноді, зупиняючись і дивлячись у небо, я запитую: "Ти згадуєш про мене іноді?". Я питаю це не в тебе, скоріше, у самої себе, щоб впевнетись, що відповіді не буде.
Із думками, від яких стискалося усе всередині, я підійшла до свого дому, відкрила важкі двері до під'їзду, піднялася сходами, що за п'ятнадцять років вже вивчила у найдрібніших подробицях, переступила поріг похмурої квартири, яка тепер завжди здавалась чужою, і незабаром дозволила холодним обіймам моєї кімнати огорнути безвольне тіло тривожним сном.

4

– Що ти таке кажеш!? Як ти взагалі можеш допускати щось подібне!? Чому в тебе так швидко опустилися руки? Чому дозволяєш собі здаватись? Чому…
Я дивилася у її мляві очі, де оселилась уся печаль, що тільки існує у цьому світі. Моє серце розривалося від болю, а сльози із кожною секундою підкрадалися все ближче. Я нічого не розуміла. Не розуміла, чому батько мовчить, чому він стоїть поряд зі мною над її ліжком і мовчить! Чому не скаже їй, що вона неправа, що усе буде добре, як завжди? Чому він лише стоїть з опущеною головою, дивлячись униз?
– Алісо, будь ласка...ти повинна зрозуміти…колись це станеться. Рано чи пізно мене не стане.. Пробач мені, але я більше нічого не можу зробити, ми більше нічого не можемо… Я правда дуже хочу вірити, але для мене це майже неможливо. Я втомилась, втомилась тішити себе марними надіями. Будь ласка, зрозумій, нам не уникнути цього, мені не втекти і не сховатись. Мені дуже шкода, що тобі доводиться бачити це. Пробач за те, що в тебе така слабка мати. Пробач…
Я не хотіла вірити цим словам, не хотіла визнавати, що усе це відбувається насправді. Вона лежить, змучена, безпорадна, а її пальці від нестерпного болю з останніх сил стискають ковдру. Він продовжує мовчати, сховавши погляд. Я нічого не можу зробити, не можу нічого змінити. Злість, образа і печаль розливались в мені. В той момент я зненавиділа свою нікчемність і безпорадність. Боже, як же мені тоді хотілося, щоб все це опинилося лише сном, лише страшним кошмаром, коли можна просто прокинутись і видихнути з полегшенням. Але це було реальністю, де я відчайдушно хапалася за примарну надію, яка існувала лише для мене. Незважаючи ні на що, я відмовлялась миритись із дійсністю, хоча в глибині душі вже давно знала, що не можу їй суперечити. Я могла лише кричати, з усіх сил кричати у порожнечу, сподіваючись повірити у власні слова.
– Ні, не кажи цього! Не кажи цього! Ти просто не можеш… не можеш…
Я відчула, що слова застрягли в горлі, а сльози виступили на очах, і в мене вже не було сил їх стримувати. Моя голова опустилася додолу і дозволила холодним краплям спадати на підлогу, лишаючи мокрі сліди. Глибоке мовчання оволоділо сірим приміщенням. Тиша, що знищувала кожного, хто потрапляв у її обійми. Я не могла більше слухати її. Не підіймаючи голови, я розвернулась і вибігла з лікарняної палати. Мої ноги рухались так швидко, немов подумали, що можуть наздогнати той час, коли все було добре. Я бігла, але лишалась на місці, у тому приміщенні, сповненому мертвої тиші, там, де печаль обіймає очі моєї мами, там, де я бачила її останній раз..
Саме тоді я вирішила, що більше ніхто не повинен бачити моїх сліз…

5
Я прокинулась ввечері. Мені знову наснився цей жахливий сон. Він не відпускає мене вже тривалий час, із самого того дня, коли це сталося. Кожен раз, засинаючи, я згадую, що її більше немає поряд, що я більше не почую її голос і не подивлюсь у її щирі очі. Я ненавиджу себе за те, що ніколи не говорила їй , наскільки сильно люблю, що так рідко обіймала, коли вона плакала. Я ненавиджу себе. Ця ненависть і відчуття провини кожного дня душать мене. Я впала у холодну воду, туди, де немає дна. Я тону у глибокому озері, там, де темно і дуже тихо. Моє тіло не рухається, очі заплющені, я не можу дихати. Довкола немає нікого, нікого, хто простягнув би мені руку і не дозволив би лишитися там. Я одна, і навіть якщо зможу ворушити пальцями, зможу кричати, мене все одно ніхто не почує. Я назавжди лишусь у цій темній холодній воді, де боюсь і ненавиджу себе.
Сьогодні такий самий день, як і усі попередні. З того дня світ не змінився, лише однієї людини в ньому не стало. Усі інші продовжують дихати, сміятися, радіти. Продовжують жити. І я продовжую кожного дня ходити до школи, посміхатись подругам, робити усе те саме, що і завжди. Я теж продовжую жити, але я не живу, я просто існую, існую тут, у холодній воді, що стала моїм домом. Я намагаюсь забути, намагаюсь відпустити, але знову і знову кожну ніч прокидаюсь, згадуючи цю рідну до болю посмішку. Я не можу звільнитись. Я не знаю, що мені робити.
Раптом, побачивши, котра година, я згадала, що запізнююсь на заняття до музичної школи. Швидко, але неохоче зібравшись, я востаннє провела поглядом по непривітній квартирі і зачинила за собою двері.

6
Музичну школу я відвідую з дитинства, відтоді, як бабуся відвела мене сюди, і я почула звуки музики, що відразу огорнули мене з головою. З того часу я займаюся співом і грою на фортепіано і зараз навіть уявити собі не можу, що цей рік тут – останній. Мої пальці вже звикли до інструменту, а голос, здається, просто зникне, якщо я не буду співати. І нехай я не люблю групові заняття, нехай не люблю нашу вчительку, яка пропалює злим поглядом, але дотики до клавіш і відчуття власного голосу стали невеликою частинкою мене самої, яка єдина ще й досі справді жива.
Поки мої думки літали у повітрі, я чула, як вчителька розповідає щось про чергового композитора і його творчість. Це було одне із тих нудних групових занять, що називали музичною літературою. Хтось з учнів лежав на парті, а хтось просто сидів, дивлячись у порожнечу, але ніхто з них не слухав, що говорить вчитель. Мої очі почали поволі заплющуватись, і я не помітила, як поринула у сон.
Чийсь голос, що промовляє моє ім'я, рука, що торкається моєї шкіри і за секунду перед очима, які не хотіли звільнятись від темряви, кучеряве волосся і знайоме обличчя, що бачу майже кожного дня на заняттях. Ця дівчина була для мене такою ж самою, як і усі інші. Вона сміялася, її очі сяяли, а посмішка іноді приховувала справжні почуття від людей. Я не знала її і не хотіла знати.
– Прокидайся! Урок вже закінчився, ми можемо йти додому.
Як же я тоді мріяла просто вийти з класу, вдягти навушники, не чути і не бачити нікого. Я не розуміла, чому вона хотіла йти разом, адже ми навіть не були друзями. Але нам із нею все-таки було по дорозі, тому я, на жаль, не могла відмовити.
Крок за кроком я чула, як слова зривалися з її уст. Вона говорила щось, до чого мені взагалі не було діла, тому я не слухала, а лише робила вигляд. З кожною секундою мені все більше і більше хотілося втекти і скоріше лишитися на самоті. І раптом до мене долинуло саме ненависне питання, що я вже чула від багатьох людей і кожного разу не знала, що маю відповісти:
– Ким ти хочеш стати у майбутньому?
Я кинула шаблонну фразу, котру чули усі, хто питав:
– Ще точно не знаю. Думаю, скоро визначусь. А ти?
Я спитала це лише заради ввічливості і вже через декілька секунд почула відповідь:
– Мені б хотілося ділитись своїми думками через творчість. Я хочу дарувати людям почуття, які є частинкою мене, хочу відкриватися і відкривати їхні світи, хочу, щоб моя робота проносила іншим те, чого вони потребують і що шукають.
Почувши це, я відчула, як десь всередині мене спалахнув маленький вогник. У моїй голові відразу з'явилося безліч запитань, що не хотіли давати спокою.
– Ти не скажеш, що це за професія?
І, не дочекавшись відповіді, я усю дорогу намагалася отримати її, запитуючи знову і знову. Але дівчина, що йшла поруч, не хотіла відповідати. Несподівано для себе я зрозуміла, що мені дійсно цікаво. Я хотіла, незважаючи ні на що, дізнатись цей поки що для мене невеликий секрет, хотіла зазирнути туди, відшукавши ключа. Одну за одною я називала уголос усі існуючі професії, але жодна з них не була тим самим бажаним ключем.
Так ми йшли, люди проходили повз, а шлях вже добігав свого кінця. І ось ще пару хвилин, і ми повинні будемо попрощатись. Декілька секунд, декілька кроків, декілька подихів. Лише одна мить. Три кроки, два, один... Ми зупинились. Ми зупинились і стали одна напроти одної. Я думала, що вона вже не відповість, думала, що із цими останніми кроками я назавжди втратила свій шанс. І раптом погляд, широко розплющені зелені очі, легка посмішка на обличчі і… початок:
– Режисер. Я хочу бути режисером.
У цей момент щось в мені зламалось. Мені здалось, що тоді в моїх очах можна було побачити відображення сяючих феєрверків, що спалахували кожного разу з новою силою. Усе довкола зникло. Я знову опинилася у воді, у такій самій холодній, непривітній воді. Було так само темно, але мені здалося, що я бачу маленький промінь світла, невеликий, неяскравий, але я бачила його, бачила так чітко, немов могла легко доторкнутись. Я не знала, що зі мною відбувалось, але у цю мить я вперше подумала: “Невже я зможу вибратись? Невже це ще не кінець?”
7

До цього часу я ще не знала її. Мої очі дивилися на неї, але були сліпі. Ще недавно не мало значення, що говорять її уста або як часто посміхається її обличчя. Мені було все одно.
Дощ перетворювався на сніг, а вона лишалась такою самою, як і всі інші в моїх очах. Тоді я не знала, наскільки м'яким може бути це кучеряве волосся, не знала, які на дотик ці витончені пальці. Я навіть не здогадувалась, що ховається на глибині цих зелених очей, скільки різних кольорів переплітаються у цьому незбагненному світі, утворюючи тендітну, але водночас сильну душу. До цього часу я не знала, що ця зустріч стане квіткою, яка матиме запах дощу.
Потроху обережно я почала торкатись її думок, емоцій, почуттів… її світу. Я хотіла дізнатись, побачити те, що ховається за дверима цієї душі. І з часом ці двері ставали для мене все прозорішими, перетворювались на скло, через яке я із кожним днем все чіткіше бачила її відображення. Але я не знала, чи зможу колись потрапити туди, до середини, чи зможу колись відчинити ці скляні двері. Я не знала.
Ми почали розмовляти. Кожного разу ми виходили з музичної школи і йшли разом, слухаючи одна одну. Але я вже не хотіла скоріше розійтись, не хотіла, щоб час спливав швидше, а дорога ставала коротшою. Ці недовгі хвилини перетворились для мене у щось дуже цінне, що я б ніколи нікому не віддала. Ми могли розмовляти про що завгодно. І хоча з нас двох більше говорила вона, я продовжувала ловити кожне слово, ніби хапаючись за нього, як за щось, що через секунду може зникнути. Мені здавалось, що ще трохи, і усе це щезне, розтане так само швидко, як перший сніг. Я не могла повірити в те, що з нею я не відчувала страху, не відчувала болю. Поряд із нею я була майже вільною. Саме їй я могла розповісти про те, що відчуваю і про що думаю. І я навіть не помітила, що цей час, проведений із цією дівчиною, став для мене потрібним, як повітря, яким я дихаю щодня. Тут, у своїй холодній воді, яку огортала тиша, я вже бачила руку, простягнуту до мене з поверхні. Мені хотілося тягнутись до неї, хотілося схопити цю руку і вибратись із цього мертвого місця. Але я не знала, чи потрібна цим очам, повним надії та мрій, цій яскравій наївній посмішці, що дивилася у світ, моя холодна, паралізована рука, що, можливо, вже ніколи не зможе ворушитись.

скачать dle 10.3фильмы бесплатно

Архів новин

Декабрь 2018 (8)
Ноябрь 2018 (5)
Октябрь 2018 (6)
Сентябрь 2018 (3)
Август 2018 (2)
Июль 2018 (4)

^