Тарас Шевченко — духовний символ України
Відзначаємо 80-річчя Ліни Костенко
Тарас Шевченко — духовний символ України
» » Олександр Гнатович Лотоцький

Олександр Гнатович Лотоцький

Категорія: Видатні історичні постаті

За словами сина, батько був «одною з кращих постатів людських» серед усіх, кого він зустрічав у своєму житті. Гнат Лотоцький учився разом із С. Руданським та А. Свидницьким, його «національне почуття було щире, природне». У родини завжди звучала виключно українська мова, - пишуть С. Ульяновська i В. Ульяновський. - Мати - дочка відомого протоієрея Северіяна Дложевського, вихованка приватного польського пансіону — жваво цікавилася національним життям, політикою, регулярно читала газети і «мала свою власну думку». Як згадував О. Лотоцький: «громадянські риси вдачі моєї мами сприяли ранньому пробудженню у мене інтересу до громадського життя» (Лотоцький О. Сторінки минулого. Варшава, 1932. Ч. 1. с. 7-9).

Олександр був прийнятий до Подільської духовної семінарії у Кам’янці. Цей заклад вирізнявся деякими проявами українства: перший рік викладання велося рідною мовою, були заведені українознавчі дисципліни. Викладачі семінарії підтримували в ній національний дух. Особливо виділялися Митрофан Симашкевич, який був чудовим етнографом-краєзнавцем, та члени його гуртка — М. Багинський, М. Яворовський, І. Біленький, С. Дложевський (дядько О. Лотоцького), В. Якубовський, К. Стиранкевич і найбільш відомий пізніше Юхим Сіцінський. О. Лотоцький у споминах детально описує цей період.

У 1889 р. будучи учнем п’ятого класу семінарії, Олександр змушений був покинути Кам’янець і переїхати до Грузії, де в Тифліській семінарії викладав його старший брат Віктор. Останній почав втрачати зір, і йому треба було допомагати у роботі. У Тифліській семінарії, де Олександр продовжив своє навчання, він зблизився з грузинською молоддю. «Гаряче почуття національне» грузинів усіх станів та прошарків припало до душі Лотоцькому. На горі св. Давида він не раз вів палкі розмови зі своїми грузинськими друзями про необхідність союзу України і Грузії, щоб «звільнитися спільними силами з-під московської неволі». Тоді ж Олександр почав перекладати українською мовою поезії Акакія Церетелі та Іллі Чавчавадзе».

Влітку 1890 р. Олександр перевівся до Київської семінарії. Закінчив Київську Духовну академію у 1896. «У цей час створюється гурток людей, яким на довгі роки судилася спільна праця на терені українства, - пишуть С. Ульяновська i В. Ульяновський. - До нього увійшли, крім О. Лотоцького, С. Єфремов, В. Доманицький, Ф. Матушевський, В. Дурдуковський, Д. Дорошенко, що започаткували в Києві українське видавництво «Вік». Тоді ж Лотоцький став членом управи загальноукраїнської безпартійної організації — попередниці ТУП (1897 — 1900 рр.). Але найбільшою справою цього періоду була боротьба Лотоцького за українську книжку, яку він проводив у двох напрямках: створення українських видавництв та книгарень і написання власних творів українською мовою. Першою була книжечка «Батьків гріх», видана «Киевской Стариной». Потім виникла ідея заснування вже згадуване видавництво «Вік». Спочатку видавалися окремі брошури-«метелики», згодом були підготовлені два томи творів Нечуя-Левицького та три томи праць О. Кониського. Була задумана ціла серія українських класиків — «Українська бібліотека». Нарешті, вийшов збірник вибраних творів українських поетів під назвою «Вік», з портретами та короткими біографіями авторів.

Значну роль відіграв Лотоцький і у виданні україномовного Євангелія. У грудні 1904 р. від імені Видавничого товариства було зроблене відповідне подання до Синоду, однак відповідь була негативна. Тоді петербурзькі українці звернулися до Академії наук, і О. Шахматов поставив питання перед С. Вітте та міністром В. Плеве. Була створена академічна комісія на чолі з акад. Ф. Коршем та О. Шахматовим, до якої увійшли і члени української громади у Петербурзі, в тому числі Лотоцький. Від Синоду справу вів архієпископ Парфеній (Левицький). Два роки працювала комісія. Врешті Євангеліє було видане, однак із поправками Парфенія, які він не узгодив з комісією».

У 1900–1917 рр. Лотоцький - урядовець державного контролю у Києві та Санкт-Петербурзі. «У Петербурзi Лотоцький перебував під постійним наглядом охранки. Але надто неприхована його участь в українських організаціях, виступи у легальних органах та урядових установах убезпечили вченого від таємних вислідів та обшуків. Найбільш важливою громадською справою, - за словами Ульяновську, - яку Лотоцький робив у Петербурзі, була боротьба за україномовні рукописи. В його домі була «ціла канцелярія в справах цензурних», Лотоцький сам розмовляв з кожним цензором, надокучав, доводив, просив, вимагав. Він навіть використовував своє службове положення і ходив до цензурного комітету виключно у мундирі Державного контролю з погонами військового зразку. Лотоцький «пробивав» твори І. Нечуя-Левицького, «Пальмове гілля» А. Кримського, численні твори Грінченків та ін. Особливо багато працював він з виданнями рідного для нього видавництва «Вік» (70 книг для народного читання, 23 томи «Української бібліотеки», 9 томів творів українських письменників, 21 книга з серії «Наші справи», 13 томів інших друків)».

Співзасновник видавництва «Вік», ініціатор повного видання «Кобзаря» 1907 р. та рішення Російської Академії наук «Об отмене стеснения малорусского печатного слова» 1910 р. Секретар благодійного товариства видання загальнокорисних і дешевих книг. Член Товариства Українських Поступовців. До ТУП належали, крім демократ-радикалів, частина соціалістів-демократів і безпартійних. ТУП очолювала обирана на щорічних з'їздах рада, до якої входили Михайло Грушевський, Євген Чикаленко, Людмила Старицька-Черняхівська, Сергій Єфремов, Петро Стебницький, Симон Петлюра, Володимир Винниченко та iнші.

У 1917 Лотоцький - один з організаторів Української Національної Ради у Петрограді (обрано О. Лотоцького; від травня — П. Стебницький; заступником М. Керченського, секретарем П. Стебницького; чл.: М. Славінський, Г. Голоскевич, П. Зайцев, Ф. Слюсаренко), російський губерніальний комісар Буковини та Покуття. Восени 1917 р. — генеральний писар Генерального Секретаріату України.

На початку 1918 - Державний контролер УНР. У другій половині жовтня 1918 року в результаті реорганізації Ради міністрів і включення в новий кабінет Ф. Лизогуба «групи національно свідомих діячів», Лотоцький став міністром сповідань. Але справа автокефалії йому по ряду причин при Скоропадському довести до кінця не вдалося.

З приходом до влади Директорії питання про автокефалію постало знову. Лотоцький виступив із заявою від уряду, в якій рішуче провадив ідею автокефалії. «Основна засада української держави, - говорив він, - полягає в тому, що в самостійній державі повинна бути і самостійна церква. Цього все одно вимагають інтереси і держави, і церкви. Ніякий уряд, що розуміє свої державні обов'язки, не може погодитися на те, щоб центр церковної влади перебував у іншій державі ... Таким чином, автокефалія Української церкви - це не тільки церковна, а й національно-державна наша необхідність». 1 січня 1919 був опублікований «Закон про вищий уряд Української Автокефальної Православної Церкви», який базувався на програмі Лотоцького. Цей закон, за словами єпископа Анатолія (Дублянського), мав для України таке ж значення, як і проголошення IV Універсалом УНР 22 січня 1918 державної незалежності України [Анатолій (Дублянський). Еп. Проголошений автокефалії УПЦ 1 січня 1919 в Києві та роля в цьому А. Лотоцького // Лицар праці та обов'язки, с. 141].

У 1919–1920 рр. - голова дипломатичної місії УНР в Туреччині. Як міністр ісповідань за Директорії домігся проголошення автокефалії Української православної церкви 1919 р. У 1927–1930 рр. - міністр внутрішніх справ уряду УНР в екзилі. Вiн брав активну участь у церковно-громадському житті. У червні 1930 р. він був членом української групи на передсоборному зібранні, яке готувало собор православної церкви у Польщі. Коли в листопаді 1931 р. в Луцьку виникло Товариство ім. митрополита Петра Могили, Лотоцький прийняв його запрошення і прочитав ряд лекцій на тему «Церковна соборність». Великий авторитет Лотоцького сприяв тому, що у 1937 р. польські урядові кола запропонували йому місце в сенаті за умови прийняття польського громадянства. Лотоцький відмовився. Засновник і директор Українського Наукового Інституту у Варшаві (1930–1938). Друкувався у варшавському двомісячнику «Sprawy Narodowościowe».

Автор художніх творів «Батьків гріх», «Заручини», «Сестра», «Сільський сатирик»; мемуарів «Сторінки минулого» (1932–1934), «У Царгороді» (1939); казок для дітей «Пригоди Вовка неситого», «Зайчик-Побігайчик», «Лисичка-сестричка»; хрестоматії дитячої літератури «Вінок» (1905, 1911); перекладів грузинських поетів; праць «Життя Ісуса Христа» (1918), «Північний вогник. 1898–1918» (1918), «Українські джерела церковного права» (1931), двотомної праці «Автокефалія» (1935, 1938) та інших творів.

 

Література про нього:

 

Лотоцький О. Сторінки минулого/Олександр Лотоцький//Хроніка 2000.-№27-28.-С.247-278

 

Погребенник Ф.П. Лотоцький Олександр Гнатович /Ф.П.Погребенник//Українська літературна енциклопедія.-К., 1995.-Т.3.-С.231-232

 

Ульяновський В. На засадах національних традицій: Видатні історики/ Василь Ульяновський// Історичний календар,99.-К.,1998.-С.298-300

 

Швидкий В.П. Лотоцький Олександр Гнатович/В.П.Швидкий//Енциклопедія історії України.-К.,2009.-Т.6.-С.276-278

 

 

 

 

 

скачать dle 10.3фильмы бесплатно

Архів новин

Июнь 2019 (9)
Май 2019 (13)
Апрель 2019 (8)
Март 2019 (9)
Февраль 2019 (14)
Январь 2019 (11)

^